Олег Федотов
Ми їхали до Полтави з книгами і до книг. Та, звісно ж, до людей, які народжують, видають, зберігають і пропагують тексти.
А вірніше — пам'ять людей та цілих поколінь, а деколи й не одного.
Припалені після прильоту по Києву новодруки Володимира Шовкошитного — якраз про це.
І в який керунок обласного молодіжного центру, де проходив ярмарок, ти б не рухався, запах горілого паперу тоненькою цівочкою крутився поруч — як нагадування та пересторога.
Про це і дві книги, що приїхали зі мною до Львова:
«Васінька і Лідочька» Марини Федорової — книга, в якій живуть спогади про бабусю та дідуся, про їхнє ох і не просте життя.
«Фотопоетичні етюди» Галини Вовченко — де так переплелися краса слова та зображення, що неможливо визначити, що ж було первинним.
Це не просто цікаві та захоплюючі книги — це ще й дуже якісні, гарні, я б сказав, дбайливо оформлені видання.
Дві листівки, на яких живе Полтава, я придбав у мами їх авторки — через рік після смерті художниці.
Марія Панченко.
Запам’ятайте це ім’я. Пошукайте її роботи.
Вони прекрасні.
Про пам’ять на багато років — це «Усі Свої».
Валентина Матвіїв, Оксана Набєгова, Олег Федотов.
Постери й ілюстрації говорили про найдорожчих, читали їхні твори.
А ще — про Руслана Давидовича, Назара Мяликгулієва, Сергія Скальда, Віктора Макаліша, Артема Довгополого, Євгена Ролдугіна, Андрія Гудиму, Аллу Пушкарук, Максима Петренка…
Цей список дуже болючий.
І дуже важливий.
Бо їхні твори — недописані.
І ми маємо зробити все, аби створене силою їхньої думки, почуття, таланту та жаги до життя не стало недочитаним.
Шматочки моїх дитячих вражень і спогадів, що здавалися деколи нереальними — наче прочитаними в якійсь із книг — склалися в цілісну картину мого роду.
Схожу на інші — і водночас унікальну.
Минуло майже століття, а війна з книгами триває й досі.
Це війна на знищення ідентичності українського народу.
Знищення української літературної спадщини.
Знищення української культури.
Коли ворог не може перемогти на полі бою, він намагається воювати з книгами.
