Hosha — 16-річна харків’янка, яка пише під псевдонімом. Вона народилася й більшу частину свого життя прожила в Харкові, де минали її звичайні будні, навчання та дитинство.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина Хоші була змушена тимчасово переїхати до меншого населеного пункту. Рішення про від’їзд ухвалили не одразу, а лише у квітні 2022 року, коли Хоша ще була дитиною. На новому місці родина прожила приблизно три роки. Цей період приніс багато нового досвіду й навчив цінувати прості речі та пристосовуватися до постійних змін.
Хоч у Харкові й досі небезпечно, Хоша зізнається, що більше не може жити без відчуття дому. Повернення здається неминучим — і водночас схожим на завершення одного життєвого етапу та початок наступного.
Hosha пише про власне життя в умовах війни регулярно, хоча й без чіткого графіка.
Я розумію, що наближається Різдво, коли магазини переповнені новорічними атрибутами: різдвяними зірками, які потім будуть носити колядники, згуртовуючи людей і підіймаючи настрій; різними свічками, які запалюють за столом з надіями у світле майбутнє; наборами для приготування куті, яку ми також купували, щоб поставити на стіл.
І найцікавіше — що, спілкуючись з людьми з різних областей, я почула цікаву відмінність у рецептах. Хтось готує з рису й горіхами, інші — з пшеницею та родзинками, хтось додає цукати й цукерки, робить густою або рідкою, як суп. За цим дуже цікаво спостерігати й брати собі щось на замітку.
Але найбільше я люблю, коли починають прикрашати місто. Бо одного дня на вулиці стояла лише одна ялинка, а наступного — там вже сяють великі блискучі інсталяції, і ялинок вже декілька.
Та, на мою думку, кожна людина в місті додає Різдва у свій дім: у когось з вікна сяють вогники, десь дітки вішають паперові сніжинки, які, напевно, так старанно вирізали в дитячому садку чи разом із батьками. Біля деяких будинків навіть прикрашають ялинки, що ростуть на вулиці.
А у саме свято родини часто збираються разом. Звісно, людей зараз розкидало по різних куточках світу, і виходить тільки побачити одне одного через телефон, але це не заважає добре поспілкуватися і гарно провести вечір.
Пам’ятаю, у довоєнний період на Різдво й новорічні свята люди гуляли до ночі. Хтось прогулювався ярмарком, який завжди стояв на головній площі біля велетенської ялинки. Десь бігла дитина з цукровим яблуком у руках, а ти повільно проходив між рядами й насолоджувався неймовірними запахами їжі, тримаючи шлях до ковзанки просто неба.
Зараз я згадую це з посмішкою на обличчі й великим бажанням знову це відчути. Але, подивившись навколо, розумію, що навіть у ці часи наше місто наповнене щастям.
Бо є в наших містян така риса: що б не відбувалося, люди все одно знаходять спосіб усміхнутися.
І в будь-який день до комендантської години можна прогулятися парками, де сяють альтанки, скрізь звучить приємна тематична музика, висять різні прикраси й безліч гірлянд, що освітлюють не тільки вулиці, а й дарують промінчик світла в наші серця.
Можна зайти до кав’ярні й взяти теплого чаю чи какао, а заглянувши в торговельний центр — побачити розважальну програму для дітей, щоб вони теж могли відволіктися від усієї цієї метушні й тривог та радіти своєму дитинству.
Звісно, через обстріли це часто буває небезпечним, тому метро також прикрашають вогниками й ялинками, щоб проводити різні заходи можна було у безпеці.
Але все одно відчувається, що десь поряд витає надія — як морозне повітря, яке обпікає груди, але залишає віру, що наступний вдих буде свіжим, що наступний рік буде легшим.
Для мене Різдво — це показник того, що ми все ще живі, що маємо свою культуру, традиції, родинні звичаї й маємо право на свято.
Воно справді допомагає відволіктися від буденності та стресу: ти думаєш про те, як скоро побачиш свою родину, їхні радісні обличчя, які також дуже чекали цієї зустрічі, і про довгі теплі розмови аж до ночі.
Тому хочу привітати й вас.
Побажати світлих людей поряд, гармонії в сім’ї та багато смачної їжі на столах.
Нехай Різдво принесе мир, а Новий рік — нові сили й добрі новини.
Зі святами!
